Ринок «Жан-Талон» — один із найбільших публічних ринків у Північній Америці, розташований у районі Маленької Італії в Монреалі. Він відкритий як влітку, так і взимку. Ринок розпочав свою роботу в далекому травні 1933 року. До 1983 року він був відомий як «Північний ринок», а свою нинішню назву здобув на честь першого інтенданта Нової Франції Жана Талона. Покупці можуть тут придбати безліч фруктів та овочів від місцевих виробників, крім того, своєю продукцією радують місцеві м’ясники, пекарі, рибалки, бакалійники та ресторатори. Починаючи з жовтня, вуличний ринок закривається і стає критим до настання теплої погоди, як правило, це відбувається в цих краях наприкінці квітня. Більш детально про один із найстаріших та найпопулярніших ринків Монреаля читайте на montreal1.one.
Історичні особливості «Жан-Талона»
Як і ще один популярний ринок Монреаля — «Етватер», ринок «Жан-Талон» був побудований безробітними під час Великої депресії в 1930 роках XX століття. Імпровізовані кіоски з’явилися на початку вулиці Жан-Талон для обслуговування переважно франкомовного та італійського населення. Побудований у 1933 році «Північний ринок», як він називався до 1982 року, має стаціонарні будівлі в стилі ар-деко. До 1971 року тут можна було придбати живу курку безпосередньо у фермера, щоб у цей же вечір, уже подавати її на вечерю.
Міграція населення в передмістя та конкуренція з боку супермаркетів змушують публічні ринки Монреаля переживати важкі роки. У найбезпросвітніші часи, а це 1976 рік, місто серйозно подумувало про закриття «Жан-Талона», але все повернулося на краще, ринок вижив, певно, що якимось дивом. Нині «Жан-Талон», який щорічно відвідує 2,5 мільйона людей, є найбільшим відкритим ринком у Північній Америці. І слід зауважити, що це не єдина його принада.
Ще однією історичною особливістю «Жан-Талона» є те, що до того, як він став безпосередньо, величезним торгівельним майданчиком, це було поле для гри в лакрос. Звичайно, що в Монреалі більше пам’ятають хокейний клуб «Монреаль Шамрок», який був заснований у 1886 році. Але справедливості заради, лакрос-клуб також мав свою частку слави.
Відтак до того, як у 1933 році тут був збудований «Північний ринок», на цьому місці стояла арена клубу з лакросу «Іриш Шамрок», який збудували на 33 роки раніше, в 1900 році. Якщо говорити про цей вид спорту, то він бере свій початок з індіанської культури. Він набув популярності у 1830-х роках серед англомовних мешканців Монреаля, які були великими шанувальниками клубних об’єднань британського зразка. У 1868 році ірландці заснували клуб із гри в лакрос «Трилисник». Франкофони зацікавилися грою і створили клуби лакросу «Де Лорім’є» та «Талісман».
Поле для лакросу
Індіанцям, які були найкращими в цьому виді спорту, не дозволялося грати в турнірах цих «аматорських» ліг. Частий переможець Кубка Мінто, це, як Кубок Стенлі в хокеї, тільки в лакросі, між 1901 і 1908 роками, клуб «Трилисник» став одним із найпопулярніших у Канаді. На початку XX століття турніри з лакросу збирали понад десять тисяч глядачів. Ну й те, що національним літнім видом спорту Канади був лакрос, говорить багато про що.
Кажуть, поле для лакросу було, мабуть, найкраще в Північній Америці. Тут могли вміститися до 15 500 глядачів — це 6000 сидячих і 1500 стоячих на великій трибуні, 3000 на східній і 4000 на західній трибуні, а також 1000 осіб на елегантному шале, тобто клубному будинку, розташованому в кінці Шамрок Проспекту. Ігри з лакросу на полі Шамрок проводили до 1923 року, але це місце також використовувалося для футболу та бейсболу.
Між тим, хоч би що там було, в 1931 році міська влада експропріювала землю, а також ділянки, необхідні для продовження вулиць Касгрейн і Анрі-Жульєна, а також Шамрок-авеню. Саме тут планувалося створити довгоочікуваний «Північний ринок». Ще в 1915 році муніципальна адміністрація розглядала це місце для громадського ринку, який давно просили мешканці цього району, який невпинно зростав, але при тому, погано обслуговувався чинними ринками.
Насправді в 1915 році міська влада вагалася між цим місцем і іншим, розташованим південніше, між вулицею Бельшасс і Канадською тихоокеанською залізницею, але так і не наважилась вжити заходів, і відклала будівництво.
Велика депресія
Велика депресія дала владі можливість зробити задумане завдяки програмам громадських робіт для безробітних. У співпраці з іншими рівнями влади місто розпочало низку проєктів для боротьби з безробіттям після біржового краху 1929 року.
У Монреалі було субсидовано багато різних проєктів у ті часи: Ботанічний сад, шале Маунт-Роял, громадські лазні, реконструкція парків, перепланування острова Сент-Елен, будівництво пожежних станцій і громадських пісуарів, які отримали назву «Камільєн» на честь мера Камільєна Уде, а також віадуків. Такі ж проєкти призвели до реконструкції громадських ринків, таких як «Мезоннев», «Сен-Жак», «Сен-Жан-Батіст» і «Сен-Лоран», а також до будівництва «Етуотер» і «Північного ринку», який пізніше став «Жан-Талоном».
Роботи над «Північним ринком» велися під керівництвом архітектора Шарля-Еме Рівза, який спроєктував низку шкільних будівель у Монреалі. Контракт на будівництво шале було укладено з компанією Frenette et Frères у березні 1932 року за 53 200 доларів. Ринок був урочисто відкритий мером Камільєном Уде 27 травня 1933 року. Однак роботи продовжилися і пізніше: у червні 1934 року компанія C. Perluzzi Construction отримала контракт вартістю 33 800 доларів для виконання різних покращень.
Спочатку ринок включав шість критих споруд для торговців, а його шале було частиною архітектурної течії ар-деко, як і «Бараки 31» та «Клініка м’ясної інспекції», що були збудовані поруч майже в той самий час. На відміну від інших ринків Монреаля, «Північний ринок» був спроєктований насамперед для продажу на відкритому повітрі.
«Жан-Талон» для італійської громади
Поки ірландці грали в лакросс на своєму полі, і до того, як був створений громадський ринок, Маленька Італія формувалася. Саме на рубежі XX століття італійські іммігранти, які спочатку оселилися на південному сході Монреаля, почали мігрувати на північ. Спочатку вони оселялися навколо залізничної станції Майл-Енд, поблизу вулиць Сен-Лоран і Бернар. Потім далі, між вулицями Сен-Зотік і Жан-Талон.
З появою трамвайної лінії з’явився доступ до району, де все ще було багато вільної землі, достатньої для невеликих городів. До того, як проєкт «Північний ринок» був реалізований, вулиця Жан-Талон уже неофіційно використовувалася італійцями для продажу овочів та м’яса.
Природно, що на островах, на яких стоїть Монреаль і які оточені великими річками, риба є і завжди була частиною раціону індіанців. Поселенці-католики, яким доводилося уникати м’яса в пісні дні та під час Великого посту, дуже добре пристосувалися до місцевих видів, яких тут завжди водилося дуже багато. Мова про сомів, бичків, осетрових, окунів і судаків.
До того ж тріска, лосось і вугор, виловлені за межами Монреальського регіону, купувалися на громадських ринках поблизу порту. Рибні ринки завжди були досить рудиментарні. Відтак тут на ринку Жан-Талона в 1959 році був побудований і відкритий рибний ринок Шамрок. Це був, так званий «охолоджений ринок», що з огляду на товар, яким тут в основному торгували, було доречно.
«Північний ринок» офіційно отримав назву ринок «Жан-Талон» у 1982 році, хоча ця назва вже широко використовувалася протягом кількох років.
Джерела: