У 1880-х роках із міркувань гігієни місто Монреаль побудувало громадські лазні для робітників. Ці перші заклади були рудиментарними й призначалися для чоловіків, тобто для тих, хто працював у поті чола свого. Хоча на той час робітниче житло загалом уже мало проточну воду та внутрішні туалети, підключені до каналізації, у більшості квартир не було ванн, а тим більше гарячої води. Це був привілей небагатьох. Серед перших лазень у Монреалі були пляж на острові Сент-Елен, басейн у Ґочелазі та ще один, який передбачав купання, шляхом занурення в канал Лачін.
Остання лазня, яка з’явилася в Монреалі приблизно в ті часи мала назву «Веллінгтон», вона відкрила свої двері для жінок, це відбулося в 1893 році. Як зрозуміло, це були відкриті лазні, які приносили користувачам і неприємності. Особливо це стосувалося чоловіків і дітей, які почали хворіти на різні інфекційні хвороби, які можна було «підхопити» із забрудненої води. Лише в 1901 році в Монреалі була побудована перша крита лазня, а в 1908 році — будівля з опаленням, яка працювала цілий рік. А вже після цього було побудовано багато інших громадських лазень у різних районах Монреаля, особливо під час економічної кризи. Більш детально про це читайте на montreal1.one.
Перші лазні Монреаля
До слова, кажучи більшість громадських лазень Монреаля, побудованих між 1909 і 1932 роками, існують донині. На початок 1960-х років з 18 лазень муніципалітету, вціліло 13, ба більше, 7 з них працювало станом на середину 1990-х років. Це такі лазні, як «Морган», «Квінталь», «Шуберт», «Левек», «Сен-Дені», «Емар» і «Роземон». Слід зауважити, що громадські лазні Монреаля почали з’являтись, у ті часи, коли в помешканнях робітничого класу не було ні ванн, ні гарячої води.
Будівництво громадських лазень у різних районах міста відбувалося в ритмі зміни муніципальних адміністрацій, як це було, до речі, в інших американських містах у часи виникнення лазень або в Парижі. Будівлі досі носять імена олдерменів, які претендували на них для своїх округів: Емар, Хоган, Матьє, Левек, Женеро, Квінталь, Юшон. Відтак Монреаль — єдине канадське місто, яке побудувало стільки громадських лазень. Це, безсумнівно, унікальне культурне надбання не лише міста чи провінції, але і країни.
Дві хвилі будівництва лазень
У 1910-х роках було збудовано близько десяти муніципальних закладів. Але їх навряд чи можна було назвати, зразками гігієни. Річ у тім, що вода для купання бралася або з річок або з каналу Лачін, а відтак була не придатна для купання через розлив нечистот. Ще одна проблема полягала в тому, що багато монреальців влітку топилися в річках і на каналі. Або, бажаючи охолодитися та освіжитися в кар’єрах, а їхні трупи розкладалися у воді. Це явище було досить масовим. Відтак громадські лазні першої хвилі, які використовували відкриту воду, були не такими вже й невинними.
Друга хвиля припала на час економічної кризи 1930-х років. Щоб зайняти безробітних на будівельних роботах, їхніми руками було збудовано чотири нові лазні — «Шуберта», «Матьє», «Ґохан» і «Квінталь». Роботи майже повністю проводилися вручну. Попри їхній індустріальний вигляд, лазні комплектувалися довгими димарями та цегляним облицюванням, що іноді робило їх схожими на місцеві фабрики, зате ці громадські лазні були популярними. Наприклад, в 1913 році було продано рекордну кількість квитків, громадські лазні відвідало 1 240 050 охочих помитися.
Перші ремонтні роботи
Департамент громадських робіт міста Монреаля розпочав капітальний ремонт старих лазень у 1956 році. Душові кабіни та приватні ванни зникли, залишилися, лише басейни, адже на той час кожен будинок мав пристойну ванну кімнату. Дахи, стелі та умивальники були відремонтовані. Старі вікна замінили на склоблоки зі сталевими рамами, а дерев’яні стіни, які постраждали від вогкості, обклали плиткою.
Опалювальну систему було капітально відремонтовано і встановлено нові, більш ефективні фільтри. Одночасно з реконструкцією лазень, в 1958 році Управління містобудування закрило безлюдні заклади в центрі міста і відкрило відкриті басейни в парках та дитячі майданчики в нових житлових районах.
Деякі лазні із часом були продані. Лазні «Ґюшон» та «Матьє» були виставлені на продаж адміністрацією мера Бурке. Розташована на вулиці Сеньйорів у районі Сент-Жозеф поруч з автомагістраллю Бонавентура, купальня «Ґюшон» не використовувалася та знаходилася під загрозою знесення. Будівля була закрита для відвідування після підпалу в 1989 році.
Побудована в 1931 році, лазня «Матьє» була збудована в східній частині району Сент-Марі. Лазня зачинила свої двері в 1990 році. У 1998 році туди переїхало Товариство сприяння розвитку гігантського мистецтва. «Ґочелага», на вулиці Онтаріо, стоїть занедбана з 1991 року, коли поруч відкрили критий плавальний басейн. За даними міської ради, реконструкція будівлі коштувала б стільки ж, скільки й будівництво нової споруди.
Крім того, муніципалітет продав дві інші лазні, «Ґохан» і «Лавіолетт», приватним особам і неприбутковому фонду. В обох випадках власники не виключають знесення будівель. Однак вони виступають за їхнє перепланування, хоча це потребуватиме значних ремонтних робіт (за оцінками, понад два мільйони доларів у випадку з лазнею «Лавіолетт»).
Нові життя старих лазень
Довгоочікувана ініціатива «Будинок вогню» — відкрила інтерпретаційний центр історії району Centre-Sud. Що це таке? Навесні 1980 року проєкт екомузею «Будинок вогню» був поданий на розгляд Habitations communautaires Centre-sud, організації, що займається створенням житлових кооперативів та громадських об’єктів. Спочатку «Будинок вогню» мав на меті зберегти спадщину і використовувати її, як інструмент для колективних дій. По-друге — розвивати комерційні простори й створювати місця для зустрічі мешканців Centre-Sud.
Слід нагадати, що район Centre-Sud почав індустріалізуватися в другій половині ХІХ століття, що спричинило демографічний бум, який тривав до середини XX століття, тоді він став динамічним і густонаселеним районом робітничого класу. Але потім усе пішло низхідною лінією, відтік населення, занепад району. Й от виникла ініціатива, яка мала на меті створити інтерпретаційний центр з історії району Centre-Sud. Торкнулось це й будівель лазень. Так у лазні «Дженерекс», яка розташовувалася в будівлі в стилі модерн, старий басейн почали використати, як виставковий простір, який відкрився восени 1997 року.
Ще один спосіб застосування старих лазень — це проведення в них різноманітних культурних заходів. Причому заходи дійсно були найрізноманітніші, від кінознімання до театральних вистав. Група з 18 випускників Квебекського університету в Монреалі, які вивчали візуальне мистецтво, представила мультимедійну виставку в лазні «Сент-Мішель», яка була зачинена для відвідування з 1994 року.
А ще Фонди Жинетт-Лозе вирішили розповісти про історію громадських лазень та їхню еволюцію. Проєкт народився з нагальної потреби запобігти зникненню останніх громадських лазень Монреаля. Виставка під назвою «Приймаючи ванну в лазнях: історія громадських лазень Монреаля (1860–1960)” був представлений у лазні «Моргана», одній із найкращих громадських лазень Північної Америки.
Джерела: