У минулі часи відвідування лазні було не примхою і не способом відпочинку, а цілком необхідним життєвим явищем. Тепла вода, душова кабіна та ванна у сучасному світі є важливою складовою побутового життя. Проте, ще на початку XX століття більшість жителів Монреаля, особливо ремісничого класу, не мали можливості комфортно задовольнити свої потреби у гігієні, тому для них міська влада почала відкривати громадські лазні. Подібні заклади рятували здоров’я тисяч людей, які не мали елементарних зручностей у своїх домівках. Більше на сайті montreal1.one.
Поява першої лазні у місті
У 1905 році в щорічному звіті міської влади Монреаля було зазначено, що лише 25% житлових будинків в робітничих кварталах мають ванну чи душ. Такі будинки із сантехнічних зручностей мали лиш кухонну раковину з одним краном, а також туалет, що розташовувався у кутку кімнати, зазвичай на кухні. Не було ні гарячої води, ні нормальної ванни, в якій можна було б помитись. Тому міська влада прийняла рішення відкривати у місті громадські лазні, аби кожен мешканець робітничих районів міг без проблем задовольнити свої гігієнічні потреби.
31 серпня 1927 року у Монреалі відкрили лазню “Le Bain Généreux”, що отримала назву на честь тогочасного старости району та стала однією з перших у місті. Відкриття було офіційним та на нього навіть завітав тодішній мер міста Медерік Мартін. Лазня розташовувалась на вулиці Амхерст, навпроти колишнього ринку Сент-Джеймс.
Для розробки проєкту лазні покликали монреальського архітектора Джозефа-Омера Маршана. Споруда була виконана у стилі ар-деко, що є синтезом модерну і неокласицизму та як раз набирав популярність у 1920-1930-х роках по всьому світу.
Заклад був безплатним для всіх відвідувачів та мав теплу воду протягом всього року. Він працював шість днів на тиждень, але у вівторок та четвер були жіночі дні, коли чоловіків не пускали. Сюди приходили жителі міста не тільки, щоб просто помитись, а й відпочити та попрактикуватись у водному спорті. Лазня користувалась великою популярністю, за даними 1940 року за рік сюди прийшло 87 450 відвідувачів.
Перед душовим кімнатами знаходились роздягальні. Напір води із душових кабін був настільки високим, що відвідувачі порівнювали його із відкритим пожежним гідрантом з теплою водою. Крім душових, де можна було просто помитись, у лазні функціонував великий басейн, але до нього пускали тільки після душу. Так само постійно контролювали якість води у басейні, аби забезпечити всім відвідувачам комфортне перебування у лазні.
У перші роки роботи на другому поверсі закладу розташовувалась квартира, де жив наглядач за лазнею разом із його родиною. Він доглядав приміщення, піклувався про безпеку відвідувачів, слідкував за дотриманням правил відвідування тощо.
Відкриття спортивного клубу
У 1940-х роках лазня стає тренувально-змагальним майданчиком з плавання, водного поло та синхронного плавання. У 1970-х роках басейн лазні “Le Bain Généreux” став місцем для тренувань клубу Aquatique Montréal Olympique, що був другим за величиною клубу з плавання у Монреалі. Тут займались Ніні Пеллетьє — олімпійська спортсменка, що здобула бронзу на Олімпійських іграх 1996; Сезар Хендерсон — олімпійський спортсмен та тренер зі стрибків у воду; Джулі Сове — учасниця збірної Канади з синхронного плавання, переможниця літніх Олімпійських ігор 1992 року, а також тренерка з синхронного плавання.
Закриття лазні
Через значні проблеми з сантехнікою та опаленням громадська лазня “Le Bain Généreux” припинила діяльність в 1992 році. А на її місці через чотири роки відкрили музей “Ecomusée du Fier Monde”.
