Досягти успіху там, де традиційна школа зазнала невдачі — це виклик, з яким щодня стикаються вчителі Центру шкільної інтеграції в Монреалі, який приймає учнів із нелегким життєвим досвідом. Відомо, що необхідною умовою будь-якого навчання, як процесу, школи та викладача є завоювання довіри учнів. У даному конкретному випадку ця умова стає надважливою, тому що по іншому взагалі не буде ніякого процесу навчання. Більш детально про школу, її учнів та вчителів читайте на montreal1.one.
Школа, звичайна ззовні
Монреальський Центр шкільної інтеграції схожий на будь-яку іншу міську школу. Він розташувався в цегляному будинку, в середині якого на стінах висять малюнки. Тут стоять старі шафки, а в класах, як у будь-якій іншій школі, ряди вирівняних парт, на стіні, перед якими традиційна дошка. Так само як у будь-якій іншій монреальській школі о восьмій годині, школа наповнюється гомоном дитячих голосів, учні заповнюють великі сходи, що ведуть на верхні поверхи.
Але на цьому порівняння з багатьма школами закінчується. Адже цей заклад, розташований у районі Роземонт, уже близько п’ятдесяти років бере на навчання вразливих учнів, які не можуть навчатися у звичайних школах або мають психологічні розлади. Місцеві учні зазвичай мають за плечима «насичене» життя, мова про дуже не прості сімейні стосунки, а іноді й конфлікти із законом.
Не залежно від віку, від 6 до 18 років, ці діти, як правило, уже нажили важке минуле в шкільних стосунках. Тобто вони були головними учасниками принизливих відправлень у кінець класу з особливою програмою для учнів, які мають труднощі, а дехто взагалі був відрахований зі школи. Відтак Центр інтеграції є для них новим початком, і вже на нових, справедливих засадах.
Наприкінці червня, за тиждень до літніх канікул, атмосфера в Центрі зазвичай стає досить напруженою. Учні 6 класу початкової школи готуються до іспиту із «соціальних наук». Цей предмет викладається в початковій та середній школі й стосується соціальної та політичної історії провінції Квебек. У зв’язку із цим, діти поводяться нетерпляче, весь час крутяться на своїх стільцях.
Кенія Альварадо-Лара, їхня молода вчителька, оголошує, що питання будуть стосуватися, зокрема, «божевільних років» та «бебі-буму». У цей час у сусідньому класі чути якісь гучні звуки. Кілька співробітників, які спілкуються між собою за допомогою рацій, прямують до того класу. Вони готові втрутитися.
Як з’ясувалося була потрібна допомога хлопчику, який бив кулаками в стіну. Вчителька заспокоїла його сама, поклавши на маленький матрац у віддаленому від інших місці. Поряд із ним знаходяться дві соціальні працівниці, які продовжують дбати про хлопчину.
Цьому ексцесу мало хто дивується, такі випадки не рідкість у Центрі, особливо наприкінці року. Адже багато молодих людей страждають від розладів прихильності, відтак із наближенням канікул учні відчувають тривогу. Вони не знають, що їх чекає, і бояться моменту, коли доведеться розлучитися зі своїм друзями та вчителем.
Зі школи в школу
Загалом, це виклик, з яким вчителі Центру шкільної інтеграції в Монреалі стикаються майже щодня. Заклад приймає учнів із нелегким життєвим досвідом. Відтак головною передумовою будь-якого навчання тут, є завоювання їхньої довіри. Тобто пропри все, слід досягти успіху там, де традиційна школа зазнала невдачі.
Майже всі ці діти, ці молоді люди, яких перекидали з однієї школи в іншу, з однієї сім’ї в іншу, мають величезну потребу, в першу чергу, в любові. Відтак треба вміти дати раду різким змінам у поведінці, емоційним стресам, буває, що й насильству. У таких випадках, навіть можливе втручання поліції.
Навіть приміщення школи незвично велике для менш ніж 100 учнів, але цьому є просте пояснення. Це тому, що непередбачувана поведінка місцевих учнів, емоційні крики, а іноді й бійки не дозволяють ділитися цим приміщенням. Якщо школа є дещо завеликою для 84 учнів, які її відвідують, то це тому, що інших дітей поселяти сюди не бажано.
Окрім директора, тут працюють соціальні працівники, десяток вчителів та спеціалізованих педагогів. Усі ці люди тримають на собі унікальну за своєю моделлю приватну некомерційну структуру у Квебеці, що повністю фінансується Міністерством освіти. Це не значить, що більше ніхто не допомагає. Сюди приїздить багато вчителів або стажистів, які з’являються на ґанку школи з наміром допомогти молодим людям вибратися із цієї ситуації. Але дуже часто вже через кілька місяців вони їдуть, розгублені. А якщо залишаються працювати далі, то на початках часто плачуть після роботи, погано сплять, відчуваючи себе ображеними.
Ті, хто лишився
З часом вчителі таки знаходять спосіб спілкуватися із цими вимогливими учнями. Якщо вдається налагодити стосунки з молодими людьми, то обов’язково вдасться подолати труднощі. Ідеальний варіант, коли між вчителем та учнями встановлюється режим взаємної поваги.
Ще одним важливим фактором, який допомагає вчителям у роботі, є довіра директорки. У таких умовах дуже важлива підтримка керівництва. Коли начальниця розуміє, що педагог більше не витримує, працюючи на межі й дозволяє взяти день відпочинку, це дорого вартує і дуже допомагає.
До прикладу, Роксана Ганьон-Уль, викладає в Центрі шкільної інтеграції вже десять років. За цей час вчителька навчилася справлятися із сильними емоціями. Вона любить свою роботу, а учні люблять її. Хоча, іноді й Роксані буває не легко. Наприклад, того дня, як їй зламали ребра, коли жінка втрутилася в бійку. Роксана розповідає, що в середній школі в неї були учні, які пережили бездомність, наркоманію, психічні розлади. Єдиний спосіб втрутитися — це побудувати довірчі відносини. Треба бути чесним.
Чесність. Довіра. Повага. Емпатія. Ці слова часто повторюють вчителі та вихователі Центру. Без цього, додає Роксана, терпляче налагоджених з учнями зв’язків не побудуєш.
Також мають неабияке значення професійні якості та навички. Слід, наприклад, знати, що до учня з опозиційним розладом не можна підходити так само як до учня з розладом прихильності. Але в будь-якому випадку, й одного й іншого потрібно заспокоювати. Бувають дні, коли дитина не здатна висловитися, тоді їй слід приділити час. Якщо молода людина плюється або кусається — це дитина, яка хоче щось сказати, на щось звернути увагу. Вчителі Центру мають чотирирічну університетську підготовку з адаптації в школі. Саме ця спеціальність, дозволяє навчати дітей з особливими потребами.
Повернути бажання вчитися
Ще однією важливою місією вчителів Центру шкільної інтеграції є спроба повернути дітям бажання вчитися. Щоб досягти цього потрібно проявляти ініціативу та креативність. Іноді однієї дошки, крейди та підручника явно не достатньо. До прикладу, вчителі, щоб стимулювати інтерес до математики, організовують продаж лимонаду та тістечок поза школою. При цьому ненав’язливо знайомлять учнів із дробами.
Зоотерапія, також розроблена в співпраці з фахівцями, і є частиною терапевтичного арсеналу Центру. У класах з’явилися тваринки — морські свинки в найменших, трійка щурів у класі початкової школи та тхори й кролики в середній школі.
Така терпляча робота з учнями, дозволяє їм висловлюватися, спрямовувати свою агресивність, робить можливим навчання. А це і є основною місією, як вчителів, так і монреальського Центру шкільної інтеграції.
Джерела: