Історія сільського господарства в провінції Квебек, у тому числі й у Монреалі, почалася зі справжньої війни проти клімату та лісу. Потім галузь пережила експортну фазу і, приблизно з 1900 року, залежала переважно від місцевих міських ринків, які вже не могли повністю забезпечувати населення продуктами. Хоча близько 1800 року фермери в нижньому регіоні Святого Лаврентія виробляли надлишок зерна на експорт, протягом більшої частини ХІХ століття мешканцям Квебеку доводилось покладатися на врожай в Онтаріо.
Пізніше сільське господарство, яке існувало ще до заснування міста, процвітало на острові Монреаль у першій половині XX століття, годуючи значну частину його населення. Більш детально про вирощування зерна, та про те, як його продавали читайте на montreal1.one.
Початок сільського господарства
Родючість земель Монреаля відзначав ще Жак Картьє під час свого візиту на острів у 1535 році. Ірокези Святого Лаврентія вирощували тут кукурудзу, гарбузи та квасолю. Століттям пізніше перші поселенці сіяли насіння, привезене з Франції, прямо в межах міських стін. Таким чином, городи та сади стояли поруч із першими житлами переселенців. Як основне джерело їжі для мешканців колоніального міста, сільське господарство було невіддільною частиною ландшафту.
Поступово розчищені землі на околицях поширилися майже на весь острів, постачаючи Монреаль та різні сільські центри овочами, фруктами, м’ясом, молочними продуктами, а головне, зерном. Зумовлене індустріалізацією, розширення Монреаля в другій половині ХІХ століття неминуче відбувалося коштом навколишніх сільськогосподарських угідь, що віддаляло населення від джерел продовольства.
Але, попри прогрес урбанізації, сільськогосподарське середовище навколо міста залишалося динамічним і мало велике значення для населення. Таким чином, Монреаль та його сільська місцевість виявилися взаємозалежними.
Попри постійне скорочення територій, сільськогосподарське виробництво Монреаля було в авангарді сільського господарства Квебеку, впровадивши механізацію, скоротивши поголів’я худоби та все більше, зосереджуючись на видах виробництва, які згодом стали широко поширеними. Таким чином, воно адаптувалося до нових реалій північноамериканського ринку, що характеризувалися, зокрема, стрімким зростанням виробництва зерна в преріях.
Відтак місцеве сільське господарство спиралося на виробництво зернових до середини ХІХ століття. У цій системі, де тваринництво доповнювало велике фермерство, пшениця була основою життєвого рівня населення, оскільки вона була, як основним харчовим продуктом для сімей, так і джерелом доходу, коли вони мали надлишок виробництва.
Раціон колоністів
Хліб був основною їжею перших поселенців. У той час, як у Франції селяни обходилися житнім борошном, жителі Нової Франції споживали лише хороший пшеничний хліб. Перше насіння пшениці було посіяно ще до того, як землю почали викорчовувати. Врожаї, отримані на цих незайманих ґрунтах, були винятковими.
Овес, рослина, яка, особливо добре пристосовувалася до ґрунтів узбережжя була другою за важливістю культурою після пшениці. Однак мешканці провінції Квебек задовольнялися вирощуванням пшениці в перші роки. Лише у XVIII столітті овес по-справжньому здобув популярність у регіону. Що стосується картоплі, то вона почала поширюватися лише наприкінці XVIII століття. Поселенці збирали ячмінь, кукурудзу, горох, тютюн, льон та коноплі в менших кількостях. Вони також вирощували кілька овочевих рослин: капусту, цибулю та ріпу.
Зерно, яке перемелювалося на борошно на комунальних млинах, становило від двох третин до трьох чвертей від усього врожаю. Деякі парафії, мали глинисті ґрунти, які добре підходять для цієї культури. Вони вирощували, навіть більше, ніж їм було потрібно. Почали з’являтися амбари для зберігання пшениці, придбаної купцями в регіоні, що свідчить про зростання торгівлі цим товаром.
Наприкінці XVIII століття надлишки пшениці відправляли до порту Квебека, найстарішого порту в Канаді, звідки борошно та печиво відправляли в Англію. І тут неабияку роль у торгівлі зерном відіграв порт Монреаля. Хоча ще на початку ХІХ століття він був погано підготовленим для комерційних амбіцій зростаючого мегаполісу. Однак уже до 1926 року він став головним зерновим портом Північної Америки.
Монреальський порт
Хто б нині міг уявити Монреаль без його порту? Хоча він є важливою установою для виживання та розвитку міста, досить не багато монреальців знають його історію. Однак порт Монреаля генерує щорічну економічну вигоду приблизно в 1,5 мільярда доларів США для регіону. Значення порту, очевидно, що зросло, оскільки роль Монреаля, як комерційного мегаполіса стала більш визначеною. Його історія є свідченням життєздатності монреальської торгівлі, у тому числі й зерновими культурами.
Кілька слів про історію. Насправді порт, як установа, існує лише з 1830 року. До цього термін «порт» навряд чи можна було використовувати для опису групи тих невеликих дерев’яних доків, що були побудовані та виділялися на тлі брудних берегів. Мало того, мулисте мілке дно не дозволяло будь-якому судну з прийнятною осадкою наближатися до берега. Зокрема, пароплави, які відвідували Монреаль з 1809 року, могли стати на якір лише біля островів Маркет або Нормант.
Тому розвантаження та завантаження вантажів здійснювалося за допомогою плотів. Ця рудиментарна та анархічна ситуація дуже швидко набридла купцям, ставши нестерпною, які з 1822 року взяли та й об’єдналися в нову Торгову раду. А відкриття в 1825 році Лашинського каналу привело до порту ще більшу кількість суден. У такій ситуації були конче потрібні значні перетворення. З такими настроями 8 травня 1830 року була заснована Комісія порту.
Еволюція порту
Два основні етапи модернізації порту відбулися в середині ХІХ століття. Перший з 1830 до 1833 року, другий з 1838 до 1845 року. Саме тоді було побудовано кілька причалів та пірсів. Перший причал охоплював острів Нормант і з’єднував його з берегом. Пірс Вікторія, завершений у 1845 році, стояв навпроти нового ринку Бонсекур. Він був побудований за інноваційним принципом — кесони з квадратної деревини, заповнені землею та камінням, були занурені у воду та покриті дошками. Завдяки цим новаціям портові споруди вважалися сучасними та передовими. Але портові комісари все одно не могли спати спокійно.
Річ у тім, що тоннаж кораблів постійно зростав, а річка не мала необхідної глибини між Квебеком та Монреалем. Довелось застосовувати днопоглиблювальні роботи, попри опір Квебеку, який побоювався, що Монреаль стане його конкурентом. Відтак у 1888 році судноплавний канал було поглиблено до 8,5 метрів. Це сталося, якраз у той самий час, коли порт досяг свого піка вантажоперевезень. Збільшення трафіку на портових спорудах, до прикладу, в 1887 році було перевантажено 870 773 тонни товарів, вимагало ще створення залізничної системи, щоб дозволити швидке транспортування товарів до місць призначення.
Так само, зазнав значних перетворень сектор перевезень насипом, а точніше зерна. Відтак 1926 році Монреаль став головним зерновим портом у Північній Америці з річним експортом 135 мільйонів бушелів зерна. Для порівняння в Нью-Йорку цей показник складав 75 мільйонів.
Джерела: