На початку минулого століття, в 1904 році одна з монреальських газет вийшла з таким заголовком: «Монреаль вважає, що знайшов рецепт, як покласти край вуличному жебрацтву». Далі автори статті поділилися універсальним, на їх погляд, рецептом, написавши, що засоби, прийняті містом того року для усунення жебраків і жебрачок із вулиць і громадських площ Монреаля, здаються найбільш практичними й ефективними. Суть ідеї полягала в тому, що жебраків, які дійсно проживали в мегаполісі, направляли до відкритих для них благодійних установ. Цих людей не залишали на вулицях. Більш детально про жебракування в Монреалі та способи боротьби з безхатьками читайте на montreal1.one.
Жебракування на початку XX століття
Це був досить шляхетний спосіб для того часу, щоб спробувати позбутися вуличних попрошайок. Тих, хто не з Монреаля, якнайшвидше відправляли додому чи до близьких родичів, роблячи це коштом міста. Відтак, щойно поліція виявляла нужденного, який звертався до громадської благодійної інституції, його справу доручали пану Лейну, секретарю Центрального благодійного офісу, який проводив розслідування. Він складав рапорт секретареві судової палати, і, за згодою мера, секретар виплачував гроші, необхідні для транспортування.
У газеті були наведені деякі приклади доброчесного ставлення до жебраків і нужденних людей, які давали уявлення про виконану роботу. Зокрема, в номері, який вийшов 12 вересня, йшлося про те, що два тижні тому молода жінка приїхала до Монреаля з наміром вступити до певної спільноти, але вона була не зовсім здорова на голову, тому деякий час блукала містом. Її відправили в Бромптонвіль, де в неї були родичі. Наступний випадок стався з 80-річним чоловіком, який жебракував у місті. Його відправили жити до дітей у Халл. Ще одна жінка у віці п’ятдесяти років не соромлячись, тижнями жила коштом міських благодійників. Її відправили назад до сім’ї у Квебек.
Таких випадків на сторінках газети було наведено добрий десяток, що свідчило, що жебрацтво в Монреалі на початку XX століття процвітало, як і про те, що тодішня місцева влада мала намір із ним боротися і покласти йому край. До слова, були серед історій викладених на сторінках газети й по справжньому трагічні, як про сліпого чоловіка з Броквіля, який почав жебракувати на вулицях Монреаля, після того, як деякий час лікувався в лікарні. З’ясувавши всі обставини, причини жебрацтва й місце його проживання чоловіка коштом міста відправили назад до Броквіля. Що ж стосувалося бідних людей, яких не можна було відправити додому, їх розміщували в місцевих благодійних установах.
Управління в справах бідних
Історично так склалося, що за часів Нової Франції бідняки, які не мали домівки, ставали бродягами. З перших років французької колонізації в Америці цих бродяг можна було зустріти, як у Квебеці, так і в Монреалі.
Тогочасна колоніальна влада вважала таких людей шкідниками, з якими треба було боротися. Влада боялася, що своїм способом життя вони заразять здорове населення того чи іншого міста. Тому понад 200 років жебрацтво жорстко переслідувалося, а до цих людей застосовувалися жорстокі тілесні покарання.
Наприклад, щоби покарати волоцюг, винних у жебрацтві, їх виставляли на публічну площу із залізним нашийником на шиї, прикріпленим до стовпа, на кілька годин. У разі повторного правопорушення їх били батогом. Також були штрафи, які накладалися не на правопорушників, що з них можна було взяти, а на тих містян, хто пропонував їм гроші.
У 1688 році колоніальна влада заснувала Управління в справах бідних. Установа прийшла на допомогу нужденним, даючи їм роботу. Однак кінцевою метою цього Бюро було виявити, так званих, хороших бідних і поганих бідних та запропонувати допомогу відповідно до заслуг. Суть задуму була наступною: за думкою тогочасних чиновників ряд негідників і ледарів під приводом бідності створювали незручності міщанам і мешканцям міста.
Вони постійно ходили від дверей до дверей і просили милостиню, замість того, щоби працювати, що багато хто з них міг би легко робити. Згадане управління мало складатися з парафіяльного священика, який, своєю чергою подбав би про те, щоб застерегти ганебних і жалюгідних бідняків, про яких йому відомо.
Чи можливо викорінити жебрацтво
У XVIII столітті, здавалося, що репресії — найкращий спосіб викорінити безпритульність. 17 грудня 1740 року було винесено вирок за бродяжництво Франсуа Моріссе, Ніколя Кутану та Елізабет Кутану. Їх було засуджено і приковано кайданами в публічному місці на площі з написом: «Жебраки, люди без сповіді, які ведуть скандальне життя». Крім того, після закінчення цього покарання обох чоловіків відправили до в’язниці на два місяці. За ґратами їх годували лише хлібом і водою. Чи викорінили такі репресії жебрацтво, явно, що ні.
Нині доступ до житла для деяких людей теж стає дедалі складнішим, але ця ситуація не є новою. У минулому нестача їжі та голод неодноразово впливали на мешканців, виганяючи їх на вулицю. У 1742 році, наприклад, єпископ Квебеку був вражений, побачивши жебраків, які прибували до міста з від усюди. Але служитель церкви ніяк не пов’язував цю міграцію нещасних людей із суворими й голодними умовами проживання в сільській місцевості його регіону, а радше з розбещеністю жебраків.
Оскільки багато людей повідомляли про крадіжки, напади на дорогах і навіть зґвалтування, інтендант Хокварт наприкінці того літа вирішив вжити заходів, наказавши військовим і офіцерам поліції узбережжя від Квебеку до Монреаля заарештовувати волоцюг і людей, які не зізнаються в скоєнні злочинів.
Прийнятий наприкінці ХІХ століття Закон про волоцюг і Кримінальний кодекс Канади швидко стали інструментом репресій проти них. Законодавець склав перелік карних дій і визначив осіб, які підпадали під ярлик волоцюги. У цьому переліку людей згубливої поведінки, які караються законом, до слова, була і проституція. Ще довгий час у Квебеку об’єднували бродяжництво, жебрацтво та проституцію.
Хто може прибрати жебраків із вулиць
Відтак, не дивлячись на всі репресивні закони, жебраків на вулицях Монреаля менше не ставало. Ба більше, вони є тут і в наш час, коли на дворі XXI століття. Нині репресій до цих людей влада не застосовує, це безнадійно. Що може дійсно вплинути на безхатченків — це капризи зимової погоди.
Зима 2023 року була в Монреалі не жартівлива, стверджують, що за відчуттями іноді температура сягала приблизно мінус 410 С. Цей факт посприяв тому, що бродяжки пропали з вулиць міста. Ба більше, навіть, екскурсія виходами станції метро Berri-UQAM, які найчастіше використовуються цими людьми, як тимчасові обігрівальні пункти, показала, що тут було пусто й занадто холодно.
Сама будівля Berri, яка ще кілька днів тому, була зайнятою десь дюжиною таких людей, теж була безлюдна. Тут на термометрі було явно нижче нуля, судячи із замерзлого вмісту кавової чашки, залишеної на підлозі. У той морозний день, безхатьків у метро так і не побачили. Станційний консьєрж у розгубленості, а його колеги підтверджують, що так мало бродяжок тут у коридорах вони ще не бачили.
Цей перший сильний холод 2023 року прийшов лише через три дні після отримання соціальної допомоги. А тому, дехто, скоріш за все, скористався можливістю заплатити за кімнату у нічліжці. Або, придушивши свою гордість, попросив друзів прихистити його. Але морози рано чи пізно минуться і ці люди знову вийдуть на вулицю, можливо, дратуючи своїм виглядом міську владу.
Джерела:
- https://www.journaldemontreal.com/2023/10/12/la-repression-de-litinerance-en-nouvelle-france–chatiments-corporels-et-humiliation-sur-la-place-publique
- https://jeanprovencher.com/2015/09/25/montreal-croit-avoir-trouve-la-recette-pour-mettre-fin-a-la-mendicite-dans-les-rues/
- https://www.journaldemontreal.com/2023/02/03/froid-extreme-aucun-mendiant-dans-le-village