У 1675 році сульпіціанці, товариство апостольського життя, засноване 1641 року французьким священником Жан-Жаком Ольє, вирішили заснувати місію за межами Монреаля, біля підніжжя гори Маунт-Ройял, щоб тубільці, які бажали жити поруч із французами, могли робити це в повній безпеці. Земля, де нині стоїть Вища семінарія, була частиною території, яку товариство зарезервувало під цю місію. Через рік біля індіанського села був побудований форт із дерев’яним частоколом. Відтак у 1681 році пан Франсуа Вашон де Бельмонт, виходець із великої французької родини з Дофіне, був призначений начальником цієї місії, яка на той час включала 210 ірокезів, гуронів, алгонкінів, вовків тощо.
Ці індіанці були хрещені й, боячись нападу ворогів шукали захисту у французів. Зі свого боку, поважаючи бажання короля, пан де Бельмонт прагнув не лише захистити їх, а й передати тубільцям французьку культуру. Тому тут навчали їх різних ремесел — вчили на кравця, шевця, муляра та хлібороба. Більш детально про Вищу Монреальську семінарію читайте на montreal1.one.
Передісторія появи Вищої семінарії
У 1685 році навколо форту з’явилася кам’яна огорожа та чотири вежі. Відтепер форт був 30 метрів завширшки, 60 завдовжки й мав кам’яну загороджу 5-метрової висоти. Це було зроблено не просто так, адже на поселення кілька разів нападали. Центр форту прикрашав гарний цегляний будинок. За огорожею росли фруктові сади, а ще тут засівали зернові культури. До того ж у господарстві був голубник, рибник, а також розводили качок, гусей і дрохв. Двір прикрашав чудовий фонтан. Обробляли ці землі корінні американці.
Оскільки сусіднє місто стало приводом для безладів і пияцтва, було вирішено перенести місію в Со-о-Реколе. Залишені місцеві споруди не збереглися, їх знищила пожежа 1694 року. На той час у 43 будиночках і 13 овачірах проживало 222 людини. Після пожежі індіанці, які тут мешкали, поступово почали залишати це місце, до 1705 року їх тут уже не було. Зате залишилися дві кам’яні вежі, розташовані вздовж вулиці Шербрук, нині це єдині залишки споруд XVII століття. В одній із них, а саме в східній вежі, жили черниці конгрегації Нотр-Дам, які навчали молодих індіанських дівчат. Заняття відбувались у західній вежі.
Після того, як індіанці покинули форт, сульпіціанці використовували його, як заміський літній будинок. До нього діставалися шляхом, який нині став вулицею Рю-дю-Фор. Також збереглися фруктові сади та невеликий луг. Частину землі сульпіціанці здавали в оренду селянам. У 1801 році тут був побудований канал довжиною 158,5 метрів і 7,6 метра завширшки, який живився природними джерелами й був оточений чудовими насадженнями. До слова, ця водойма й нині прикрашає один із найстаріших садів Північної Америки. Форт залишався заміським будиночком до середини ХІХ століття, аж поки тут не була заснована Вища семінарія.
Створення Вищої семінарії
За кілька років до заснування Монреальської Вищої семінарії, майбутній єпископ нової єпархії Монреаля Жан-Жак Лартіґ, започаткував у своєму єпископському палаці теологічну школу для навчання майбутніх священників. Однак через кілька років, він вирішив делегувати відповідальність за навчання майбутніх священиків своєї єпархії священникам сульпіціанцям.
Після нетривалих перемовин 1 листопада 1840 року монсеньйор Ігнасій Бурже, наступник Лартіґа, підтримав цю ініціативу, після чого навчання священиків назавжди й безповоротно було доручено семінарії Сен-Сюльпіс у Монреалі. Конкордат був офіційно підписаний монсеньйором Бурже та єпископом Сен-Сюльпіса Монреальського 7 листопада того ж року. Сульпіціанці, взявши на себе відповідальність за навчання майбутніх священиків, зобов’язалися надати необхідний персонал, який мав бути підзвітним лише єпископу.
Для розміщення і роботи настільки значущого закладу, яким була Вища семінарія Монреаля, у сульпіціанців не було іншого вибору, як просити Монреальський коледж поступитися їм частиною закладу для розміщення семінаристів. У підсумку так воно і сталося. Східна частина третього поверху була відведена для семінаристів. Щодо каплиці та трапезної, то вони були спільними між двома закладами.
Правила Товариства священиків Сен-Сюльпіс
Вища семінарія мала керуватися відповідно до правил Товариства священиків Сен-Сюльпіса. Згідно із цими правилами, вся команда, починаючи з директорів, відповідала за виховання і формування світогляду семінаристів. Відтак сульпіціанці почали жити серед тих, кого вони навчали. А вже в 1842 році почали шукати нове місце для Вищої семінарії Монреаля.
Спочатку були думки зібрати в одному місці, як священиків, які присвятили себе душпастирському служінню, так і семінаристів. Щоб досягти цього, планувалося побудувати нове приміщення на площі Д’Арме замість старої резиденції на вулиці Нотр-Дам, 116, датованої 1685 роком. Та не дивлячись на те, що будівельні роботи було розпочато, сульпіціанці вирішили зберегти решту історичного будинку. А для розміщення Вищої семінарії Монреаля було обране інше місце.
Цим іншим місцем у 1854 році став Домен де ла Монтань. Згідно з проєктом Джона Остелла, центральний корпус і два крила, що утворюють літеру «U», оточували будинок, що належав пану Вашону де Бельмонту, який був знесений у 1860 році. Перші семінаристи переїхали до нової будівлі в 1857 році.
У 1875 році у зв’язку зі збільшенням кількості семінаристів головну будівлю було розширено на захід на 40 метрів і надбудовано «французький дах», тобто мансарду, що додало ще 80 кімнат. Ця робота була виконана під керівництвом архітектора Анрі Моріса Перро, племінника Джона Остелла. 1901 року головну будівлю знову розширили, цього разу на захід, додавши 64 кімнати й велику аудиторію.
На той час у Вищій семінарії навчалося близько 300 студентів, половина з яких були франкомовними, із 43 канадських та американських єпархій. Нарешті, з нагоди сторіччя в 1940 році Асоціація випускників зробила пожертву на будівництво, так званого, крила сторіччя, яке спроєктував архітектор Поль М. Лем’є. Воно містило кімнату відпочинку та лекційний зал.
Семінарія і сучасність
У наш час Вища семінарія Монреаля продовжує свою роботу. У 2019 році було вирішено, що архієпархія Монреаля візьме на себе відповідальність за управління закладом. У серпні 2020 року вона переїхала до колишнього монастиря сестер Святих Імен Ісуса та Марії, на перехресті вулиць Бойє та Беланже. Загалом 2020 рік став знаковим для семінарії та її вихованців. Керівництво довго шукало нове, відповідне приміщення. Уся річ у тому, що будівля 1857 року була побудована з розрахунку, що тут навчатимуться та житимуть 300 семінаристів, а їх навчалося на той час усього 17.
Відтак необхідну будівлю шукали в межах Монреаля, вона мала мати двадцять п’ять або тридцять кімнат, каплицю, десять адміністративних офісів, конференц-зал, кімнату відпочинку, трапезну та кухню. Комітет із питань переселення також хотів, щоби приміщення, які їм запропонують, мали зелені насадження та знаходилися поблизу зупинок громадського транспорту.
Керівники Вищої семінарії надіслали листи майже всім релігійним громадам Монреаля, у якому повідомляли, що вони активно шукають менші приміщення, де теперішні сімнадцять семінаристів могли б проживати протягом усього терміну навчання.
Джерела: