7 червня 1844 року чотири монахині з монастиря «Доброго Пастиря» в Анже прибули до Монреаля. Цей візит відбувся на прохання місцевого єпископа, монсеньйора Бурже. До Монреаля було делеговано невелику групу французьких монахинь, які мали взяти на себе опіку над «розкаяними» жінками й дівчатами в околицях Монреаля. Двадцять п’ять років потому, в 1869 році, спільнота «Доброго Пастиря» з Анже вже досить міцно утвердилася в мегаполісі й урізноманітнила свої методи навчання. У величному монастирі, побудованому в 1847 році, проживало на той час 349 осіб. Окрім 91 монахині та 25 послушниць, у закладі жила 91 каяльниця. Більш докладно про те, хто та чому навчав дівчат у Монреалі в ХІХ столітті читайте на montreal1.one.
Церковна освіта для «важких» дівчаток
Отже, спільнота прийняла «розкаяних» жінок, які шукали притулку, або тих, кого відправили сюди за рішенням суду. Від 1847 року монахині також опікувалися дітьми віком до 12 років, які не вчинили жодних правопорушень, але були покинутими, сиротами або зазнали жорстокого поводження. До цієї групи додавалися малолітні правопорушниці, яких мали посадити до в’язниці, але відправили до «Доброго Пастиря», щоб уникнути їхнього «спотворювального» контакту з дорослими злочиницями.
Відтак якщо говорити про освіту, яку в Монреалі пропонували саме монахині, то в навчальній програмі, з метою підготовки дівчаток до чесного і християнського життя пріоритет надавався тим предметам, які б сприяли моральному вихованню учениць. Це означало, що релігійне виховання посідало особливе місце в цій програмі. Підготовка до ведення домашнього господарства та вивчення основ читання, письма й арифметики завершували програму, яка в принципі була призначена для того, щоб дівчата могли заробляти на життя.
На заняттях учениці були об’єднані в секції відповідно до їхнього віку та здібностей. У дитячій секції, яка була еквівалентна дитячому садку, сестри доглядали за наймолодшими ученицями віком від шести років і старше. У старших підготовчих класах дівчата мали чотири години уроків, які переривалися перервами. Молодші та старші учениці ділили свій день між уроками, ручною працею та перервами.
Теоретично, дівчата у виправній школі утримувалися окремо одна від одної в особистих приміщеннях. Менші дівчата були відокремлені від старших. У ремісничій школі розпорядок дня був більш-менш ідентичним до розкладу промислової школи, але на заняття відводилося менше годин.
Ранкові заняття розподілялися між ручною працею та півгодинною катехизацією. Після обіду та годинної перерви дівчата працювали дві з половиною години, а потім дві години початкової освіти між четвертою та шостою годинами. У неділю та святкові дні вони могли брати книги в бібліотеці, відвідувати уроки ввічливості.
Особливості виховання монахинями
Монахині досягли неабиякого успіху у своїй освітній місії. Вони вважалися фахівчинями в цій галузі й користувалися матеріальною і моральною підтримкою важливих фігур монреальського суспільства, впливових державних службовців і, попри певні конфлікти, єпископа Монреаля. Замкнуте життя, яке вони вели й нав’язували своїм вихованицям, полегшувало їм повну відповідальність за ці групи населення.
Ця закритість від світу також дозволяла їм певною мірою уникати контролю адміністраторів, інспекторів та ієрархічних начальників, які, щоправда, не надто переймалися долею дівчат. З іншого боку, часта переповненість, брак фінансових ресурсів, обмежена допомога з боку провінційного уряду й муніципалітету Монреаля, а також постійна проблема нестачі місця — усе це перешкоджало реалізації початкової програми й не дозволяло монахиням діяти так, як вони хотіли.
Бажаючи інтегрувати дівчат у зовнішній світ, навчивши їх ремесла та озброївши певними знаннями, монахині представляли, як єдину дійсну модель для цих дівчат і жінок — образ черниці, що кається, Магдалини, яка залишає світ, щоб врятувати свою душу.
Тобто спочатку дівчат ув’язнювали проти їхньої волі. Після періоду бунту різної тривалості, глибока внутрішня зміна призводила до їхнього навернення. Дівчата каялися у своєму минулому й часто, незабаром після цього, помирали, заспокоєні й впевнені, що вони «врятовані».
Це питання спасіння і навернення зменшувало можливості соціальної реінтеграції, оскільки імпліцитно єдиною прийнятною моделлю була модель відходу від світу. Тому, що провівши значну частину свого життя в стінах інтернату, багато хто з дівчат адаптувався до цього і відчував себе непристосованим до самостійного життя.
Школи шкільної ради
Але не лише монахині навчали дівчаток того часу. У 1846 році в дев’яти школах шкільної ради навчалося 377 дітей. Серед них було 126 хлопчиків і 251 дівчинка. Не дивлячись на те, що дівчаток було вдвічі більше, комісія все одно більше уваги приділяла хлопчикам. Такий факт, між 1850 і 1870 роками влада інвестувала переважно в школи для хлопчиків. Тому зовсім не дивно, що дівчаток, дуже часто, навчали релігійні громади та приватні незалежні вчителі.
Але були й винятки, в 1881 році монахині Конгрегації Нотр-Дам отримали субсидію від влади для навчання 3260 дівчат у семи школах Монреаля. Школярки вчилися трохи читати, трохи історії й, перш за все, шити, в’язати, вишивати й доглядати за одягом.
У той час церква не схвалювала спроб жінок до емансипації, особливо поза сімейною та релігійною сферою. У травні 1881 року монсеньйор Шарль-Едуард Фабр, католицький архієпископ Монреаля, звернувся до влади з проханням заборонити публічні випускні вечори в жіночих школах.
У підсумку місцевий суперінтендант повідомив про своє рішення, стосовно таких шкіл, вказавши, що публічні, драматичні або музичні заняття тут мають бути заборонені. Призи на випускному балу мали розподілятися, так само як і в монастирях. На таких церемоніях дозволялася присутність лише керівництва школи, парафіяльного священника та його вікаріїв. Батьки учнів не запрошувались на свято, а його програма мала включати лише оголошення призів і кілька пісень або музичних творів для відкриття і закриття вечора.
Боротьба за свої права
Проте були й виключення із таких суворих правил. У 1875 році протестантська шкільна рада відкрила в Монреалі дівочу середню школу, що в майбутньому давала дівчатам доступ до вищої освіти. Та нічого подібного не було ні для католицьких, ні для франкомовних школярок. Їм довелося чекати аж до початку XX століття, щоб відвідувати заклади такого типу.
Не маючи доступу до вищої освіти, можливості працевлаштування жінок були суттєво обмежені. Кілька освічених молодих дівчат не могли отримати доступ до роботи високого рівня і їхній вибір часто обмежувався посадами секретарок чи помічниць.
Не маючи можливості здобути освіту, багато молодих жінок починали працювати в якості робітниць, попри те, що це часто негативно сприймалося суспільством, а умови праці були не найліпшими. Заробітна плата, яку отримували жінки, була нижча, ніж у чоловіків за аналогічну роботу. Крім того, саме чоловік мав право розпоряджатися заробітною платою, яку отримувала дружина. Мало того, якщо, навіть подружжя вирішувало працювати, жінки повинні були утримувати будинок і навчати дітей.
Поступово деякі жінки в Монреалі об’єднуються та створюють різного роду асоціації, щоб відстоювати свої певні права, серед яких було і право на вищу освіту.
Джерела: